На початку XX ст. в західноукраїнському Дрогобичі шампанського продавалося більше, ніж у Відні

Галичина

Олігархи Галицької Пенсільванії були схожі на нинішніх – вони ганяли на мерседесах, будували розкішні вілли і влаштовували затяжні розбірки в судах.

У вересні 1880 року австро-угорський імператор Франц Йосиф прибув з візитом до Галичини – краю, де він не був 30 років. У Самборі його зустрічали кантатою, написаною спеціально для такої події: «Ласкаво просимо в край, де течуть сіль і нафта! Ласкаво просимо до нас, де навкруги тільки ліс!».

Трохи раніше імператор, напевно вже стомлений банкетами в кожному з міст, де доводилося бувати, провів півтори години на нафтових й озокеритових шахтах Борислава. Це було перше і єдине промислове підприємство у всьому краї, що потрапило в ретельно сплановану програму візиту монарха.

За всіма вінками, прапорами, гірляндами й іншою мішурою, якою Французьке товариство з експлуатації озокериту та нафти обвішало свої бориславські володіння, проглядалося визнання: нафта з Галичини ставала справою державної ваги. Спеціально для Габсбурга вибудували не тільки тріумфальну арку, а й повномасштабну модель підземної галереї, а також озокеритову шахту в мініатюрі. Вона стояла біля підніжжя павільйону, з якого Франц Йосиф оглядав Борислав, весь утиканий вишками.

Вже у 1870-х Борислав давав роботу в нафтовидобувній сфері 10 тис. працівників за населення менше 15 тис. У регіоні було майже 13 тис. точок видобутку нафти.

Скільки було їх у вересні 1880-го? Досить багато: в околицях тоді працювало 2.832 шахти і свердловини. Вже у 1870-х Борислав давав роботу в нафтовидобувній сфері 10 тис. працівників за населення менше 15 тис. У регіоні було майже 13 тис. точок видобутку нафти – правда, більша частина з них були простими колодязями.

На початку ХХ століття в околицях міста налічувалося понад 1,5 тис. вишок. На величезній території, що включає не тільки Борислав, але й сусідні Східницю і Тустановичі, кожен міг зайнятися нафтою – ніяких жорстких правил і регламентів не існувало.

Ось і тіснилися вишки, видобуваючи три чверті польської нафти і 5% світової. Якщо бути зовсім вже точним, 5% – це був максимум, який припав на 1909 рік. А в середньому видобувалося близько 2 млн т нафти – приблизно 4% від світового видобутку.

Борислав був єдиним у світі містом, що стояло безпосередньо на нафтовій жилі. Тому кантата для Франца Йосифа була правдивою: із землі сочилося чорне золото. Нафта рвалася з надр на волю, покриваючи чорним брудом поля і береги річки Тисмениці. Нещасну річку навіть описали в знущальній, але популярній пісеньці: «Тысменица – речка-диво, красивей других всех рек. Кто увидит – сбежит живо, так воняет её брег» (рос. «Тисмениця – річка-диво, красивіша за решту річок. Хто побачить – втече швидко, так смердить її берег»).

Підземною рідиною, яку називали кип’ячкою або ропою, розпалювали сиру деревину і змащували осі коліс у возів. Для таких цілей вистачало примітивного способу видобутку: вмочали в ропу джгути з кінського волосу, потім викручували над ямами, куди скидали розпечене каміння.

У 1840 році Іван Шемелюк здогадався вирити шестиметровий колодязь кип’ячки, найняв кілька працівників і продавав ропу бочками. Він, імовірно, і став першим нафтовим магнатом Галичини. Але не останнім.

Як колись у Клондайк за золотом, у Борислав стікалися капіталісти, мрійники і шахраї, наївно вірячи, що саме їм повезе так само, як інженеру, уродженцю Бережан Вацлаву Вольському. Його шахта Гуцул щодня наповнювала 50 вагонів нафти – вірніше, могла б наповнити, якби Вольський міг вивозити її в таких обсягах. Але він не міг і тому перегородив один з ярів земляним валом, створивши цілий ставок чистої нафти.

За 1909 рік у 30-тисячному Бориславі було продано більше шампанського, ніж у столичному Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ століття була найвища у краї концентрація паккардів, мерседесів, фіатів й австро-даймлерів на 1 тис. населення.

До цього часу ходять легенди про те, як нафтові магнати бажали кататися на санях навіть влітку – і каталися, висипавши на вулиці кілька тонн цукру. З усією повагою до фольклору зауважимо, що такий сюжет (поїздки на санках по цукру) зустрічається і в Качанівці на Чернігівщині, і в Меджибожі на Поділлі.

А мер Дрогобича і господар розташованого по сусідству курортного Трускавця Раймунд Ярош щороку кожному дрогобицькому біднякові робив подарунок. Біля палацу магната у стилі французького ренесансу на вул. Міцкевича (зараз вул. Шевченка, 23) стояв касир, який виплачував жебраком по злотому.

Прогулянка по Дрогобичу, де збереглося чимало шикарних будинків, – найкраще свідчення того, що багатьом з нафтою щастило. Тут воліли жити ті, хто на нафти не виживав, а заробляв.

Життя простих робітників теж було у Дрогобичі кращим. На вул. Стрийській з 1909 року працював Польмін (Державна фабрика мінеральних масел), що незабаром став найбільшою і найсучаснішою рафінерією (нафтопереробним заводом) у всій Європі. А заразом – маленьким куточком соціалізму в буржуазній Польщі.

Польмін був першим, але не єдиним. Французи побудували у Дрогобичі нафтопереробний завод Австрія, пізніше перейменований на Дрос, поруч працювали заводики поменше – Рома, Фраймета, Нафта.

Близько 2 тис. працівників Польміну жили в спеціально побудованому робочому містечку. І отримували непогані як для Галичини гроші – від 600 до 2 тис. злотих на місяць. Поселення, розташоване неподалік від німецької колонії Найдорф (зараз – Нове Село Дрогобицького р-ну) навіть називали Польміновиці.

Рахунки за газ, світло, каналізацію оплачував завод, як і проїзд на автобусах. У містечку розташовувалися сучасна школа, стадіон, басейн, клуб, бібліотека, каплиця і кілька магазинів. По вихідних польміновський оркестр грав біля ратуші старі австрійські марші. У поїздки за покупками або на екскурсії польмінських роботяг возили три спеціальні автобуси. Особливо популярними були осінні виїзди в ліси – за грибами.

26 червня 1944 року авіація союзників, яка добивала нацистів, що використовували завод у своїх інтересах, повністю знищила колись передове підприємство. Коли через два тижні в Дрогобич увійшли радянські війська, Польмін ще тлів.

Правда України

0 Comment

comments: